14 березня відзначається День українського добровольця.
На п'ятому році війни фото дівчини у камуфляжі вже не викликає ажіотажу і сплеску коментарів, гідних часів середньовіччя: «Війна – не жіноча справа»; «Дівчата на війні – самі проблеми», «Пішла на службу, аби знайти собі мужика» тощо. За час АТО неслабка стать довела свою боєздатність, а суспільство, своєю чергою, навчилося приймати її вибір і право захищати країну із зброєю в руках. Тож, жінка-воїн: хто вона?
Сьогодні хочу познайомити вас із 36-річною Надією Драпогуз, санітарним інструктором із Омелянова Козелецької об'єднаної територіальної громади.
Військову службу вона почала 2016 року. Найперше враження від зустрічі з Надею, що вона ще той «міцний горішок».
- Мій тато любив казати, що в нього є три доньки, а найстарша – то мій син, - з посмішкою починає свою розповідь Надія.
Після школи дівчина закінчила медичне училище за спеціальністю санітарний фельдшер, з тих пір військовозобов'язана. Працювала в Козельці в санстанції, потім у Києві за тим же фахом. Сімейне життя не склалося, та від цивільного шлюбу має семирічну донечку Лізу. Коли малечі було 2 рочки, Надя почала займатися вантажними перевезеннями на «бусі» по всій Україні. Так тривало три роки. За цей період об'їздила всю країну. Зупинилася в Чернівцях.
- Ніколи не думала, що повернусь на схід України зі зброєю, – зі смутком ділиться Надія. – Але відколи почався Майдан, мене постійно мучив неспокій, душа рвалася. Тому вирішила піти в поліцію в Чернівцях, чекала рішення конкурсної комісії. Але пішли розмови, що треба заплатити 2000 $, тоді зарахують. Я від всього цього психанула, забрала документи і – в військкомат. Там мені, звісно, зраділи, бо медики в АТО були вкрай потрібні. Все відбувалося дуже швидко, я за півдня пройшла комісію. Зателефонувала сестрі, щоб приїхала та забрала мою доньку до мами. А на завтра вже з Чернівецького військкомату привезли в навчальну частину, КМБ в Десну (169-й навчальний центр «Десна» - від Авт.). Тут я отримала посвідчення санітарного інструктора. Дали відношення до Чернівецького 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону - це підрозділ у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, яка була якраз створена 2016 року. Я вже тоді розуміла, що передової мені не оминути. Після навчання дали направлення на полігон у Рівне, потім славнозвісний Широкий Лан, потім Олешківські піски, а звідти – на передову. 25 травня 2016 року ми заїхали в Красногорівку, Мар'їнку. Попала на ВОП Черешня (взводний опорний пункт – Авт.). Серед чоловічої команди я була єдина жінка-медик, ми здружилися. Там навчилася рефлексам – землю обнімати і таке інше. Я в «учебці» бронежилет підняти не могла, а на передовій, як три кулі пролетіли повз мене, то той бронік наче майку закинула (сміється).
- Як рідні сприйняли, що ти пішла воювати?
- Мама кричала, що в погребі закриє, але ж вона знала мій характер, переконувати мене було марно. А зараз пишається мною, любить ходити зі мною, коли я у формі.
- Коли був твій перший поранений?
- Перший мій 300-й був на моє день народження 9 червня. Після повідомлення про пораненого я так берці вдягала, що й шнурки порвала. Бігом на БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина - Авт.), потім у таблетку, тобто в швидку перескочила, і це ж у повній екіпіровці плюс сумка. А міномет працює постійно. Добралися, перев'язали, вкололи, на ноші й до машини. Згодом відвезли до лікарні й передали хірургам. Ось тоді тільки з полегшенням зітхнула. А всі мої рідні та друзі цього дня дзвонили привітати мене з днем народження.
- Дякували за врятоване життя?
- Це ж моя робота. Хоча були такі 300-ті, як от Коля Кайман. Каже мені: «Ти як хочеш, але я чекаю в гості до родини, бо ти мені життя врятувала!» А це Вели́кий Бичкі́в, Закарпаття, на кордоні з Румунією. Жінка й діти Миколині зустрічали ще з порогу, дякували.
- Як ладнала з побратимами?
- Як кажуть у народі, що вдома – це одна сім'я, а в армії – інша. Хлопці дружно захищали мене від всяких неприємних негараздів, ніхто словом не образив. Це була справжня родина. Називали «мамкою». Армія, звісно, це не місце для сентиментів, але чоловікам-військовослужбовцям теж нерідко потрібне душевне тепло. Тому часто приходили поговорити, бо у кого мама захворіла, чи кого дівчина кинула, чи з жінкою хто посварився. Всім хотілося душу вилити або пораду отримати…
- Ти маєш нагороди?
- З нагород у мене є медалі «За врятоване життя» та «За участь в антитерористичній операції». Моє командування робило подання на державну нагороду, бо я єдина жінка з нашого батальйону, яка перебувала на «нулівці», але нагорода ще десь шукає свого героя (сміється). Та для мене головна нагорода – це живі хлопці, а решта, то не головне.
- А 200-ті були?
- Був, на ВОПі не бойовий, серце не витримало.
- Ти плакала на війні?
Надія різко змінилася і з важкістю в голосі продовжила:
- Сльози, істерики, тиснення на жалість тут недоречні і не використовуються жінками. І лише один раз плакала, коли Пашку Юрбаша в полон забрали, він родом з Чернівецької області. Ввечері з однієї миски їли, а на другий день полон…
- Яка його доля тепер?
- Півтора року перебував у полоні, а минулої зими повернули. Зараз одружився, дівчина його дочекалась, але психологічно все не просто, дуже непросто…
- Наскільки мені відомо, ти ще одну освіту отримала, не медичну?
- Так, в цей час паралельно закінчувала Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя,отримала бакалавра за спеціальністю вчитель хімії. А коли вивели з передової, прийшла на пункт постійної дислокації до Івано-Франківська, то вступила в Закарпатський державний університет на магістратуру за спеціальністю психолог, який з успіхом і закінчила.
- Війна змінила тебе саму?
- На передовій змінилися життєві цінності, раділа сходу сонця, що хлопці виходили живі після обстрілів. Ми були вдячні Богу, що новий день настав! Фактично кожної ночі нас обстрілювали з мінометів, саушок (самохідних артилері́йських установок – Авт.) та іншої важкої артилерії. На передку я пробула півроку, і вже не хотілося звідти їхати. Готувалися до зимівлі, але прийшов наказ зібратися. Тут я чітко усвідомлювала, куди я прийшла служити. Я чітко розуміла своє завдання, і знала, що від моїх чітких дій залежало чиєсь життя. Повна відповідальність. На війні знаєш, хто ворог, а хто друг, а на «гражданці»…непросто, та я з цим справлюся.
- Які плани на найближче майбутнє?
- Планую отримати звання офіцера, можливо, піду на військову кафедру офіцерів запасу. Служити є де, єдине – житла немає. Головне, щоб моя доня була біля мене.
- Що розчарувало?
- Боліло, що так нищівно ставилися до Збройних Сил за час незалежності України. На війні ми мали необхідне тільки завдяки волонтерам. Щоб ви розуміли, що я, як медик, в 2016 році мала бинти за 1967 рік – це все, що дало мені Міноборони. А волонтери забезпечували всім, навіть такими препаратами, що операції можна було робити на передовій. Єдине, чим ми були забезпечені, так це формою. Хоча про якість її говорити не будемо, вона була непридатною для постійного носіння. Британку, термобілизну, термошкарпетки чи кращі берці військові купували за власні кошти. А з медичного забезпечення при мені були лише бинти, радянські джгути, шприци з наркотиком, кровоспинне, турнікет і пластир. І все.
- Складається враження, що ти з тих людей, які постійно борються за правду.
- Я, мабуть, така вродилася. Страшенно ненавиджу брехню і несправедливість. Якщо потрібно, то можу і «фізичним» методом поборотися (сміється). Особливо радикально проводила профілактичну роботу з тими, хто налягав на «зеленого змія», у мене з такими розмова коротка, швидко перевиховувалися.
- Як зараз адаптуєшся до цивільного буття?
- Непросто. Не знаю куди себе подіти, частенько буває безсоння, а якщо засинаю, то сниться війна, поранені. З цивільними друзями стає все менше тем для спілкування, у мене з ними тепер різні погляди на багато речей. Якщо тут діти балувані всім, то там, на Сході, вони радіють сухому пайку. І ще сумую за побратимами.
- У тебе на формі вишитий твій позивний, чому саме «Акула»?
- Був випадок, коли у мене вкрали телефон. Нас тоді відправляли на нулівку на два тижні, а без зв’язку рідні не змогли б дізнаватися, чи все зі мною добре. Тож довелося докласти чимало зусиль, щоб знайти того крадія. Дізналася. Серйозну провела «виховну» роботу (сміється). Ото з тих пір так і пішло. Хлопці про мене казали, що як вчеплюся зубами, як та акула, то вже не відстану. Тоді й дали такий позивний. До речі, я й татуювання набила на передпліччі у вигляді акули. Чомусь про тату ще зі школи мріяла, тільки не могла визначитися з малюнком і місцем, а тут все стало очевидним.
Ми живемо в той час, коли поняття сильної статі змінюється. Адже сила не лише у м’язах. Вона – в умінні всюди залишатися щирою людиною. Вона – у справедливості. Вона у міцній дружбі та допомозі. І саме той, хто володіє такими якостями, той і є представником сильної статі.
Ірина Санченко