«Доки смерть не розлучить нас» – здається, це про них, про козелецьку сім’ю Чулкових, Михайла Тимофійовича і Галину Степанівну. Вони прожили у шлюбі вже 66 років! І не збираються розлучатися, хіба смертне ложе роз’єднає їх, та й то навряд. Бо наступного року Галина Степанівна планує відсвяткувати своє 90-річчя, в той час як чоловікові вже 92!
Цю подружню пару давно знають у Козельці як ветеранів війни, щороку вітають із Днем Перемоги. Та сьогодні, у Міжнародний день сім’ї, хочеться розповісти про них, як про чоловіка і дружину, які пройшли довгий життєвий шлях разом, пліч-о-пліч. Адже у сімейному житті – як на довгій ниві. Жінка до цієї приказки ще й додає: «Не пройдеш, не поколовши ноги». Дійсно, важкі часи довелося їм пережити і всякого на своєму віку побачити. А почалася їхня історія кохання у радянській їдальні № 119.
Молода і вродлива Галина вивчилася на кухаря й працювала у громадській їдальні. Михайло, бувши в той час студентом, приходив туди обідати. Через віконце роздачі запримітив її – гарну, веселу. Згодом розпитав у дівчат, які працювали в залі закладу, про кухарку, й вони лише підтвердили здогади парубка. А коли до всього почув, як вона співає на роботі, – закохався до безтями!.. З тих пір хлопець приходив ввечері, щоб провести після роботи своє милу Галечку додому.
- Оце і все наше зустрічання було, - розповідає жінка. – Від нашого знайомства минуло місяців із 5, коли Мишко закінчив навчання в річковому технікумі й мав повертатися до себе додому, під Астрахань. Він розповів мені все це і запропонував одружитися й поїхати разом. Та я не була готова до переїзду, бо встигла полюбити свою роботу, потоваришувати із колективом, та й батьки залишалися у Козельці.
На тому все могло би й закінчитися. Однак Михайло не звик так просто здаватися. Він писав листи коханій по два-три рази на тиждень. Коли і це не дало результату, почав телефонувати їй. Майже щодня Галина отримувала запрошення на міжміську розмову до телеграфу. І щоразу хлопець піднімав питання одруження й переїзду. Скоро дівчина вже не могла опиратися й погодилась. Так у далекому 1953 році вони нарешті одружилися.
Перші роки сімейного життя Чулкових були надзвичайно складними. Українська дівчина, яка звикла працювати на землі, власними руками готувати домашні страви й смачно годувати усіх оточуючих, опинилася у зовсім незвичних для себе умовах. Життя їхнє було облаштоване на земснаряді, де й працював Михайло головним інженером. Для самої Галини роботи не було, взагалі ніякої. Навіть вдома, тобто у каюті, на палубі снаряду, вона не могла приготувати звичної їжі, бо перелік продуктів, які мала під рукою, був дуже обмеженим. Здебільшого, це консерви, які видавалися працівникам земснаряду в якості сухого пайка. Коло спілкування також було дуже вузьким – лише такі ж працівники устаткування, як і Мишко. Причалити до берега й відвідати магазин або поштове відділення було великою рідкістю, майже удачею для Галі.
- Пам’ятаю, як взялася сама плисти у човні на закупи продуктів, - згадує Галина Степанівна. – Не придивилася, що там тільки одне весло, а коли зрозуміла, що не справляюсь із керуванням, було вже запізно – на мене насувався великий теплохід. Врятуватися від зіткнення з ним (цьому сприяла і течія, яка затягувала мене просто під нього) допомогла стара щогла від затонулого корабля, яка стирчала із води. Я міцно вхопилася за неї й трималася з усіх сил. А в той час із теплоходу лунала пісня про голубку. Вона так засіла в моїй пам’яті, що й зараз можу заспівати, - і жінка починає наспівувати старі рядки. «Дай Бог кожному з нас співати у свої майже 90 років» - думаю я, слухаючи мелодійний голос.
Довго витримати такий спосіб життя сімейна пара не змогла. Все вирішив випадок: Галя почала серйозно хворіти через непідходящий клімат і скупий раціон. Але керівництво не відпускало Михайла з роботи навіть для того, щоб повезти дружину в місто до лікаря. Тоді обоє вирішили переїхати до Галининих батьків у Козелець. Просто зібрали речі й подалися. Начальник Чулкова по-своєму оцінив вчинок молодят і вписав у трудову книжку чоловіка звільнення за статтею. Це дуже засмутило подружжя, але на подальше працевлаштування суттєво не вплинуло, бо всі наступні працедавці ставилися із розумінням до молодого й старанного чоловіка. А дружина на все життя запам’ятала, яка вона дорога для нього!
У Козельці родина перебудувала батьківську хату – зі старенької (в одну кімнату) халупки зробили будинок на два ходи: для батьків і для себе. Вже у новій оселі 1960 року народилася друга дитина – донечка Світлана, первісток Віктор на 5 років старший за неї. Зараз подружжя Чулкових окрім двох дітей має ще й трьох онуків та двох правнучок. Рідні постійно допомагають стареньким. Михайло Тимофійович втратив зір п’ять років тому. Галина Степанівна має проблеми із серцем і тиском, із 98-го року живе із кардіостимулятором (нині має вже третій). Та обопільна підтримка, незгасаюча любов і рідне оточення й досі тримають їх на світі. Що тут сказати? Довгая літа, дорога родино!
Ганна Самойленко