Група студенток мулярів-штукатурів робила ремонт у власному гуртожитку. До них підійшли незнайомі чоловіки, як виявилося згодом, вони теж зупинилися в цьому гуртожитку на час двотижневого навчання. Заговорили до дівчат. Познайомилися. Запросили до себе в кімнату на гостину. Так просто й звично розпочалася історія кохання та народження нової родини – Світлани і Володимира Дмитренків.
Нині вони мешкають у Пилятині Козелецької селищної ради. А познайомилися у колишньому Щорсі (тепер перейменований на Сновськ), де жила і навчалася Свєта.
Згадують, тоді мали лише два тижні, щоб зустрітися у цьому світі, придивитися один до одного й закохатися на все життя. Нині їхня спільна історія триває вже 21 рік. Володю направили на курси бензопильщиків від козелецького лісництва, в якому він тоді працював. Світлана ж освоювала професію муляра-штукатура в рідному місті. Про заміжжя в той час і не думала. Але щось-таки зачепило дівчину, бо після від’їзду нового знайомого вона стала сумувати за ним. Та хлопець не «загубився», він продовжив спілкування тепер у телефонному режимі.
- Мабуть, і не було нічого особливого в наших стосунках. Ось тільки поряд із ним я відчувала спокій, безпеку, його надійність, те, що й означає «бути за мужем», - розповідає 39-річна Світлана Дмитренко, в.о. старости Пилятинського старостинського округу. – За рік я закінчила училище, й мені запропонували йти далі навчатися на майстра у Конотопі. Я телефоном розповіла про це Володі, хотіла порадитись із ним. Та він одразу нічого не сказав. А наступного дня приїхав до мене в Щорс – робити пропозицію руки та серця. Я погодилася. Весілля відгуляли вже в Пилятині. З тих пір я тут і живу.
Молоду дружину Володимир привів у дім матері – Ганни Дмитрівни, батько помер через недугу, не дочекавшись синового весілля. Не зважаючи на знану в народі істину, що невістки не вживаються із свекрухами, Світлана зі своєю другою мамою по-справжньому зріднилася. З Ганною Дмитрівною вони й зараз живуть в одному домі душа в душу.
З роками сім’я збільшувалася. 2001 року з’явилася Каріна, за три роки ще одна донечка – Марина, а 2012-го несподівано для всіх народилася Валерія.
- Дійсно неочікувано, в перші місяці я не знала про вагітність, бо всі належні для жіночого організму процеси проходили як і завжди вчасно, - продовжує розповідь Світлана. – Тому я допомагала чоловікові із будівництвом сараю. І трохи перетрудилася, вже в лікарні виявили мою вагітність. Довелося місяць пролежати «на зберіганні», більшого терміну я не витримала, втекла додому.
В житті нинішня виконуюча обов’язки старости швидка і хвацька до роботи. Починала свою професійну кар’єру з продавця у місцевому магазині. Згодом їй запропонували місце начальника поштового відділення. А 2015-го жінка балотувалася на голову сільської ради (з об’єднанням в Козелецьку селищну ради 2017 року ця посада перекваліфікувалася на в.о. старости). І люди її підтримали. Тож і зараз, коли Світлана Михайлівна скликає односельців попрацювати для блага свого села, відгукується не менш, ніж 20 чоловік. Саме за підтримки людей і власній нестримній енергії очільниці старостату вдалося так багато зробити – відремонтувати частину даху будинку культури і зробити внутрішнє його оновлення, огородити місцеве кладовище бетонним парканам (240 м!), капітально відремонтувати будівлю поштового відділення й уже цьогоріч провести ямковий ремонт доріг двох вулиць.
Та яким би гарним керівником чи організатором не була би Світлана, головне, чи така ж у неї гармонія в сім’ї. У Дмитренків із цим – повна злагода. Чоловік Володимир Васильович часто допомагає дружині у сільських справах. Знає Світлана і те, що завжди може розраховувати на своїх дівчаток – вони, як і мама, постійно беруть участь в соціальних акціях та культурно-масових заходах. Тож, можна сказати, живуть маминою роботою усі разом. До слова, цього року і старша, і середня дочки – випускниці. Каріна закінчила коледж ім. Б. Грінченка за спеціальністю банківська справа, фінанси і кредит. Тепер вже вступає до КНТУ на економіста. Марина ж отримала шкільний атестат про базову середню освіту й тепер мріє стати медиком.
Кажуть, сім’я – це сім різних «Я». У Дмитренків їх шість (разом із бабусею Ганною), тож, здавалося б, не дотягують до ідеалу. Але в житті рідко зустрічаються ідеали. Та якби всі українські родини були б такими ж дружніми, турботливими і люблячими, як ця – то ми точно жили б в ідеальному суспільстві.
Ганна Самойленко