Жінка – вона неповторна і різноманітна. Кожна особлива, як перлина в намисті життя. І ролей у неї багато. Бо хтось – тільки дівчина, хтось уже дружина та матір, а хтось дійшов і до статусу бабусі, об’єднавши всі попередні. У Козелецькій селищній раді жінок – більшість. Та є дещо, що їх єднає й допомагає спільно рухатися вперед.

Просто Настя

Наймолодшою серед працівників управління освіти, культури, сім’ї, молоді та спорту Козелецької селищної ради є 25-річна Анастасія Митько. Вона – бухгалтер. Такий нудний фах обрала свідомо, каже, через математичний склад розуму. Здається, саме робота допомагає збалансовувати її життєву енергію, що аж вихлюпується назовні. Бо поза роботою Настя мегаактивна! Часто мандрує Україною (щоправда, каже, ще не всі куточки батьківщини об’їздила), вже третій рік подорожує за кордон, тож встигла побувати в Чорногорії, Ізраїлі, Румунії. А ще дівчина має природне тяжіння до прекрасного, тому часто бере участь у прибираннях рідного Козельцю чи й організовує їх спільно з друзями, радіє кожній висадженій квіточці на вулицях селища і відстоює порядок у будь-яких його проявах. Не змогла і працювати в обшарпаних стінах кабінету, одразу підбурила колег зробити ремонт власними силами. Квіточки, вазочки й інші дрібниці швидко з’явилися ніби самі собою.

- Козелецька громада – це вже третє місце роботи у мене, - розповідає Настя. – Я навчалася на бухгалтера у Чернігівському технологічному університеті, навіть увійшла у 100 кращих студентів України від фонду Віктора Пінчука. За це отримувала іменну стипендію цілий рік. Потім отримала диплом (із відзнакою – Авт.) і почала свою кар’єру бухгалтером козелецької піцерії. Все би нічого, та мені хотілося певного розвитку, і звісно ж, більшої зарплатні. Тому за півтора року подалася в столицю, там теж працювала бухгалтером у кафе. Довга дорога на роботу та з роботи страшенно втомлювала. Не радували і нові перспективи. Тому щойно почула про Козелецьку громаду, що там потрібні спеціалісти, одразу ж звільнилася й подала власні документи в селищну раду. Не спитала навіть, скільки за це отримуватиму зарплатні. Просто дуже хотіла працювати вдома, у Козельці.

Мабуть, якби знала, якими надважкими будуть перші місяці роботи у громаді, молода бухгалтерка ні за що не пішла б туди! Справді, формування управління освіти, культури, сім’ї, молоді та спорту на початку 2018 року було складним через одномоментну передачу у відання громади 9 шкіл та 8 філій, 11 садочків, 24 закладів культури, а заразом відбувався і набір працівників апарату управління. Втрачені 8 кг власної ваги та відсутність досвіду роботи в галузі освіти не спинили Анастасію. Вона із завзяттям поринала в папери, так, що виходила з кабінету майже поночі. Згодом розібралася в тонкощах освітянської сфери, звикла і почала як завжди радіти кожному дню. Нині вона виконує не лише повноваження бухгалтера, а ще й голови профспілкової організації працівників апарату УОКСМС – колеги обрали її, бо довіряють.

Як бути мамою?

Її частенько вважають старшою сестрою, а не мамою двох красенів – 19-річного Андрія та 16-річного Віктора. У свої 42 роки головний спеціаліст загального відділу Козелецької ОТГ Ольга Панченко виглядає значно молодшою. А 20 років шлюбу із коханим Олександром (йому 43) не стерли отої першої закоханості. І на питання: «Чи згоден ти кохати мене так само іще 20 років?», він незворушно відповідає: «Ні, не згоден! Ще хоча б років 60, тоді добре!» і сміється. Що-що, а шуткувати ця родина вміє. У них в домі у Новиках Козелецької селищної ради часто чути сміх. Бувають і пісні, бо мама любить співати. Колеги із загального відділу вважають, що за нею сцена плаче! Їхній головний спеціаліст Ольга Михайлівна могла би повноцінно давати гастролі, натомість займається офісною роботою, прискіпливо готує необхідні папери й заряджає своїм позитивом увесь колектив.

- Наша родина – звичайна, - вважає Ольга Панченко. – З чоловіком ми познайомилися у Козелецькому ветеринарному технікумі, де удвох тоді навчалися. На дискотеці. Він запросив мене на танець, розговорилися. Виявляється, Сашко давно наважувався підійти до мене, спостерігав зі сторони, бо подобалася. А я нічого й не знала. Він швидко вивчив мої смаки і вже знав, що замість шоколадки краще купувати на побачення морозиво. Мої улюблені польові квіти Сашко дарує мені й зараз, щойно настає їхня пора.

Щасливі діти ростуть лише у щасливій родині, так каже народна мудрість. І в сім’ї Панченків вона виправдана. Від самого малечку Андрій та Вітя були слухняними, радували батьків власними успіхами. Та з такою мамою воно й не дивно – пішли діти до садка (в сусідніх Білейках), і ненька стала тут виступати на дитячих ранках, почали ходити до школи – вона знову поруч, не лише у батьківських зборах, а й у шкільних заходах бере участь. По життю Ольга Михайлівна дотримується принципу «жити життям своїх дітей, дивитися на світ їхніми очима, слухати їхніми вухами». І мова не про гіперопіку, а про справжню підтримку й материнську любов – саме це потрібно кожній дитині, щоб стати успішною людиною. Нині успіх хлопців вимірюється великою кількістю медалей та грамот за спортивні здобутки чи культурно-масові заходи, повагою учителів до юнаків, вступом старшого брата до Київського національного транспортного університету на спеціальність «правознавство», ну і ще букетом білих троянд, подарованих молодшим першій вчительці, Світлані Антонівні Кривицькій. Просто, коли Віктор тільки-но прийшов до першого класу, то вдома із запалом розповідав, як йому подобається вчитися. Мама розпитала в синочка, що ж саме так його захоплює, виявилося – гарна вчителька, якій, за словами Віті, слід обов’язково подарувати букет білих троянд. Тож по закінченні 4-го класу мати з сином так і зробили. І букет цей досі лишається в пам’яті всіх трьох.

Щаслива бабуся

І хоча 56-річна Олена Матющенко (начальник фінансового управління Козелецької громади) нещодавно стала вдруге бабусею, здається, старість застане її в дорозі. Колись саме в подорожі вона знайшла своє щастя. Їдучи відпочивати у Молдавію, в автобусі познайомилася із молодим чоловіком – Миколою Матющенком, який так само їхав оздоровитися. Курортний роман мав продовження, бо Микола по поверненні додому вже наступного дня прийшов свататися. Молода Олена погодилася і щаслива в шлюбі ось уже 30 років. Вони обоє закохані у мандрівки, одне в одного і не уявляють себе без дітей та онуків.

Старший син – 33-річний Руслан – вже давно і щасливо одружений. Живе у дівочому царстві – дружина Наталія подарувала йому Вероніку, їй 10 років, і крихітку Анечку, їй всього місяць. На хрестини зібралася вся родина. Молодший брат Роман приїхав із власною дружиною – Лідією. Пара торік побралася і очікує на поповнення своєї молодої сім’ї, тож радіють родинам подвійно.

 - Сини поважали нас із чоловіком змалку, а ми для них нічого не жаліли, - ділиться Олена Михайлівна. – Так і росли вони у нас: Руслан школу закінчив із золотою медаллю, а Рома – то наш спортсмен, він своїми медалями хвалився. Тепер уже діти дорослі, самостійні. А нам онуки – ото радість і щастя! Згадую, як Наталія хотіла навчити Веронічку називати мене на «Ви». А дитя ні в яку! Пояснює матері: «Ми з бабусею – найкращі подружки! Як же мені називати її на «Ви»?» Так і залишилися ми на рівних, на «ти». Вона ж мені всі свої дитячі секрети довіряє, а я для неї, як і для синів колись, нічого не шкодую. Часто їздимо з Веронікою у кіно, в зоопарк чи розважальний центр – такі спільні поїздки дуже зближують і роблять нас справді подружками. І якщо до недавнього часу онучка у мене була одна, то тепер двоє, а скоро буде і троє.

- Тож доведеться Вам ділити свою любов на всіх онуків?

- Чому ж ділити, навпаки, любов тільки росте в душі від розуміння, яка я щаслива! Маю коханого чоловіка, радію дітям та онукам – чого іще в житті й треба?!

Ганна Самойленко