Козелецька селищна рада

Її ім’я асоціюється з чимось добрим, милим і ніжним. Недарма 47-річна Любов Лещенко з Козельця незмінно справляє гарне враження на людей. Чи то через приємну зовнішність, чи через милозвучне ймення, чи, може, через те, що ось уже 25 років працює в царині книжок – у Бобруйківській бібліотеці.

Та насправді незмінна усмішка на її обличчі приховує багато пережитих труднощів і горя, а разом з тим велике щастя, яке випало на її долю.

- Це тільки останні п’ять років я з родиною живу в Козельці. А народилась я в Бобруйках (нині входять до складу Козелецької об’єднаної територіальної громади. – Авт.) і виросла тут, і досі часто за звичкою кажу, що я бобруйківська, - зізнається Любов Анатоліївна. - Коли переїхала в райцентр, роботу в бібліотеці не покинула. Мабуть, звикла до своїх читачів (деякі, як от родина Патій, Сергій Булка, Тетяна Орішко чи сестри Яворські – у мене постійні), та й людей наших сільських і знаю, і люблю. Як же їх залишити? А ще тут серед книжок добре почувають себе мої фіалочки. У мене їх і в бібліотеці, й удома багато – нині маю близько 100 сортів та більш ніж 300 кущів. Два роки тому через те, що вже дівати їх було нікуди, наважилася винести квітки на недільний ринок. Люди охоче купували. Так і зав’язався мій невеличкий бізнес. Тепер щонеділі торгую фіалками.

Захоплення квітами виникло у жінки давно, ще на початку її бібліотекарської кар’єри вона поселила горщики з маленькими красунями на полицях та стелажах. Тоді, згадує, мала всього-на-всього з десяток сортів. Як справжня квітникарка намагалася відшукати нові. Багато читала про своїх улюбленців. Згодом дізналася, що в Києві в природничому музеї часто проходять виставки-продажі найрізноманітніших квітів, відтоді стала чи не постійним відвідувачем цих заходів. Любов Анатоліївна впевнена, що фіалки люблять, коли з ними розмовляють, а рости хочуть у спокійному, мирному середовищі, сповненому доброзичливості й любові. Бібліотека цілком відповідає названим стандартам. Як і дім самої жінки. Родина Лещенків – любляча, дружна і, здається, якнайкраще підходить для вирощування таких вибагливих квітів. Та так було не завжди.

Замолоду Люба вийшла заміж за майстра на всі руки Петра Запорожця. У подружжя народилося двоє дітей – син Сергій, нині йому 25 років, і дочка Тетяна, їй 22. Жили наче, як усі, бувало добре, а бувало і не дуже. Петро – складна людина, пояснює жінка. Та вона, зазвичай, ні на що не зважала, коли ж бувало особливо тяжко, втішала себе тим, що живе для дітей. Так тяглися сірі будні. Аж поки один із днів не приніс страшну звістку: брат з невісткою розбилися в ДТП!..

- Тоді мама сильно хворіла, і ми, як могли, підтримували її, але були готові до всього. Та не до такого… - продовжує розповідати Любов Лещенко. Сльози швидко набігли на її очі, й вона намагалася їх змахнути, але не вийшло. Видно, спогади 13-річної давнини й досі лежать важким тягарем на серці. – Після смерті Павла і Олени сиротами залишилися їхні дітки – 9-річна Іринка та 8-річний Дмитрик. Не могла ж я віддати своїх племінників у дитбудинок?! Вмовила чоловіка, і ми їх забрали до себе. А за рік померла і мама…

Змінити долю жінці допомогли вибори. Вона працювала на дільниці членом комісії, а Володимир Лещенко охороняв там правопорядок в якості поліцейського. Коли везли протоколи в Прилуки, Люба дуже втомилася за день та ще й змерзла, а Володя просто виявив турботу і повагу до неї. Зав’язалася розмова, згодом обмінялися телефонними номерами. Їхній роман тривав не довго, одного дня вони обоє просто пішли від своїх чоловіка і жінки й стали жити разом. У Володимира Олексійовича не було власних дітей, тож до Любиних прив’язався одразу. І щиро полюбив. Рідні та знайомі жінки тільки й дивувалися: «Ото скромниця! Із чотирма дітьми на руках і такого чоловіка собі знайшла!» Хоча вона й не шукала, просто так склалося у житті.

-Ірочка закінчила медучилище, і зараз у декреті, няньчить малу Каринку. А всі інші з нами живуть. Діма отримав фах зварювальника, працює  з Сергієм у Броварах. Таня теж працює. Діти – то моє щастя, то моє все!

… Я ніколи не думала, що буду вдруге виходити заміж, що переїду кудись із рідного села!.. Та нині я по-справжньому щаслива!

Ганна Самойленко