Козелецька селищна рада

45-річний Роман Шидловський нині відомий в Козелецькому районі меценат. Він же власник так званого недільного ринку в Козельці. І на додачу він – радник Козелецького селищного голови. Та мало хто знає, чим насправді живе цей столичний підприємець і чому саме тут провадить благодійницьку діяльність. А все дуже просто – у Лемешах Козелецької селищної ради родове коріння Романа Петровича. Тут жила його бабуся Ганна Яківна (нині покійна).

 Бабуся

- Я змалечку виріс з нею. Відколи мама поїхала до Києва на роботу. Тож бабуся для мене стала найріднішою, - згадує Роман Шидловський. – Взагалі-то я й народився на Козелеччині, в Острі, там ми жили з батьками до переїзду в столицю. Та деякий час, ще до школи, я був на вихованні у бабусі, поки батьки влаштовувалися у Києві. Навіть на підготовку ходив у сільську школу. А ось до першого класу я вже пішов у столиці.

^{Роман Шидловський в дитинстві}

 - Пам’ятаю, як бабуся варила вареники з ягодами на пару і виносила мені з друзями просто на вулицю, у пісочницю. Яке то було задоволення, їсти їх під час гри! – усмішка осяює обличчя такого, здавалося б, непохитного чоловіка. Він довго згадує в усіх подробицях своє сільське життя, і його очі світяться щастям. Роман Петрович розповідає про чистоту в будинку баби Ганни, яку завжди тримала старенька, не зважаючи на господарство у дворі й чималий город. Як він ходив із нею поратися. Про те, як пізніше бабуся завжди чекала приїзду дітей та онуків, як раділа їм усім. Як і сама, бувало, лишала село на кілька днів чи й навіть тиждень і приїздила в гості до онука Романа з невісткою. Після смерті Ганни Яківни її дім не залишився пусткою. Бо Роман Петрович продовжував приїздити сюди із сім’єю й надалі, навіть город садили. А ще тримали тут господарство: курей, качок і в’єтнамських свиней.

- Бабуся померла 2005-го у віці 73 років… Та я можу радіти, що вона встигла познайомитися з моєю дружиною Оленою (їй зараз 43 роки – Авт.), дочкою Євгенією (19 років). Тільки синочок Артемко народився в нас вже після бабусиної смерті, 2011-го року, - продовжує Роман Шидловський. – Мені двічі пропонували за бабину хату солідну суму, та я відмовився її продавати. Ми всі дуже любимо Лемеші й весь вільний час проводимо там. Згодом ми багато чого перебудували там під себе, але не одразу. Довгий час нічого не чіпали, бо надто вже була дорога пам’ять про рідненьку. Та все почалося того дня, коли не витримав і від старості впав паркан. Ми замінили його на новий. Потім укріпили фундамент і обклали будинок газоблоком. Розмірковуючи про новий дах (адже старий добряче протікав), ми вирішили ще добудувати другий поверх. Отак одне за одним і оновили повністю бабусин дім. Однак, мені здається, що там і досі ота особлива атмосфера, що й при бабусі.

Власна сім’я

Олена Шидловська – киянка, а ось її матір родом зі Срібного, що на Чернігівщині. Після смерті батька, із 16 років дівчина почала самостійно заробляти на життя. Довгий час пропрацювала в одній компанії. Була спочатку офіс-менеджером, згодом помічником керівника, а потім заочно здобула вищу освіту й отримала посаду головного бухгалтера. Про знайомство із майбутнім чоловіком розповідає просто, каже, особливої романтики тоді не було.

- Якось я з подругою була в кафе, де до нас причепився нетверезий чолов’яга, - говорить жінка. – Як не відмовлялися, не могли його спекатися. Аж тут до кафе зайшли два парубки – це був Рома із товаришем. Я в цей час кажу надокучливому залицяльнику: «Ось мій чоловік саме зайшов, то він зараз вам влаштує!» - і на Рому киваю. Роман це почув і так сердито глянув на приставаку, що той  швидко втік. А Рома із товаришем сіли за сусідній столик і згодом підійшли до нас знайомитися. Так усе й почалося. За рік ми одружилися. Й цьогоріч вже відсвяткували 20 річницю спільного життя.

^{Весілля Шидловських}

За подаровані на весілля гроші молодята вирішили купити машину – «дев’ятку». Саме з неї розпочався перший сімейний бізнес – Роман закуповував морозиво і возив його продавати.

- Ми непогано заробили на морозиві. Тому в наступному сезоні зважилися розширити бізнес – відкрили ще й точки продажу хот-догів, - розповідає Роман Шидловський. – І це теж пішло. А ще нам пощастило придбати власну квартиру, й переїхати від Олениної матері. Так, житло було занедбаним, із боргами від попередніх власників, але вже наше. Щоправда, ми кілька років робили там ремонт, поступово, етап за етапом, та все одно раділи своєму щастю.

За рік після весілля у молодят народилася донечка. Для молодого татуся це було неймовірне щастя. Він і зараз любить її безмежно, тому ні в чому не відмовляє. В 11 років Євгенія пішла на гурток спортивних бальних танців. Зрозумівши, що це саме її стихія, дівчина займалася самовіддано. А ось батьки занепокоїлися. Вони довго зважували всі «за» та «проти», щоб остаточно погодитися на таке її заняття, бо боялися, чи не травмується дитина. Три-чотири години тренувань щодня згодом принесли свої результати, Женя почала отримувати медалі й перемоги на Всеукраїнських та Європейських турнірах. У 17 років стала майстром спорту зі спортивних бальних танців. Тож нині тато з мамою ні краплі не сумніваються, що це і є її справжнє покликання. Тому навчання в Національному університеті фізвиховання і спорту України стало для Євгенії цілком зрозумілим продовженням початої справи. Цьогоріч дівчина закінчила другий курс.

^{Виступ Євгенії на турнірі}

За десять років після донечки родину доповнив синок. Роман Петрович разом із Артемком просто обожнюють кататися на квадроциклах. Це їхня спільна пристрасть. Ну і ще риболовля, до цієї суто чоловічої справи вони теж беруться удвох, без своїх дівчат.

^{З сином Артемом}

А ось відпочивати нарізно Шидловські не вміють. «Нам без дітей якось погано, не комфортно. Діти – це серце нашої родини», - стверджують батьки в один голос. Тому всі подорожі проходять лише вчотирьох.

^{Родина Шидловських в Козельці на ярмарку}

^{Зліва на право: дочка Євгенія, син Артем та дружина Олена}

Добрі справи

- У нашої сусідки в Києві народився хлопчик із синдромом Дауна. Вона вкладала у нього всю душу!.. Постійними заняттями й титанічними зусиллями жінка навчила його ходити, розмовляти, бути майже таким, як і всі інші дітки. Але в 6 років він раптово захворів і помер. Це стало потрясінням для всіх нас, - згадує Роман Шидловський. – Після того випадку я прийняв рішення допомагати тим, хто цього потребує. Моє фінансове становище дозволяло виділяти певний бюджет щомісяця. Тому я, так би мовити, взяв під опіку дитячий інтернат у Києві. Возив їм картоплю машинами, мед, різні фрукти, які діти до цього їли лише зрідка. Розуміння того, що сироти справді недоїдають, мотивувало продовжувати розпочате. І ви знаєте, я не жалкую, що вкладаю свої гроші в добрі справи, я отримую від цього задоволення.

- Моя мама важко помирала… Півроку я відвідувала її в лікарні, та вона пішла з життя у свої 62. А ще би жити й жити, - долучається Олена Шидловська. – Тож коли Рома вперше сказав мені про бажання покращувати Козелецьку районну лікарню, робити там ремонти, я була тільки за. Взагалі всі рішення щодо благодійництва ми приймаємо разом.

Роки і отриманий життєвий досвід змінили подружжя Шидловських. Чоловік став глибоким, чуттєвим і навіть більш романтичним, аніж у молодості. Дружина помудрішала, навчилася бачити справжні цінності та нині передає ці знання своїм дітям. Такі результати роботи над власною особистістю втілюються в конкретні справи, видимі для мешканців Козелеччини. Це і оновлення в районній лікарні, зроблені коштом Романа Шидловського (мова йде про сотні тисяч гривень), і постійне спонсорування всіляких заходів та закладів на території Козелецької громади, а скільки буває окремих випадків, де люди не можуть самостійно впоратися з обставинами!.. Не дарма Романа Петровича визнають «Благодійником року» вже третій рік поспіль.

^{Роман Шидловський- з нагородою "Благодійник року"}

Ганна Самойленко