Козелецька селищна рада

День пам’яті й примирення і День перемоги нагадують нам про події далекої Другої Світової війни. Більшість ветеранів тих часів уже перейшли до кращого світу. Але ще залишилися люди, які досі пам’ятають про ті часи. Попри старість вони згадують деякі моменти дуже детально, хоча пам’ять потроху й стирає ті страшні картини.

Мешканка Гламазд Козелецької селищної ради, 82-річна Параска Шуляк нині має статус дитини війни. У 41-му їй було лише 5 років. Дещо з подій війни вона сама пам’ятає,  дещо знає із материних розповідей.

                  ^{Параска Шуляк}

- Жили ми у Потебневій Гуді за Десною, - каже жінка. – Нас було шестерко у батьків: Мишко, Ваня, Оленка, Галя, мала Варочка і я. Батько як пішов на війну, так і не повернувся. Я його майже не пам’ятаю. Тільки мати розказувала, що я була дуже на нього схожа. То коли він вирушав з іншими солдатами на німця, узяв мене на руки і через усе село ніс, аж до лісу. А тоді віддав мене матері й каже: «Прісю, бережи дітей!..» Відтоді й не бачилися більше.

За рік німці прийшли й вигнали усіх селян аж у Бровари. Там стояв такий барак здоровий, до нього нас і позаганяли. Людей було багато.

- Що ж ви там їли, як жили?

- Нам давали якусь юшку їсти, - продовжує Параска Іванівна. – Ніхто не вмер з голоду, але і ситими не були. Німці охороняли барак, щоб люди не втекли. А коли почули, що Червона армія уже в Києві, десь ділися. Тоді староста відчинив здорові ворота і нас усіх випустив. Але попередив, що йти треба лісом, до навколишніх сіл краще не заходити.

Я мала була, багато чого не розуміла. Пам’ятаю, коли вже повернулися до рідного села, побачили суцільне печище (згарище – Авт.), немає ніде нічого… Добре, що у матері за сім кілометрів від нашого села жили родичі, вони нас прихистили у себе. Але город навесні ми садили свій, біля рідного подвір’я. Матір з братом Іваном ходили в Гуту і там садили картопельку, яку родичі дали. А коли вже прийшов час копати, пам’ятаю, як мені було їх шкода, що мусили за сім кілометрів носити наш урожай!.. Ой, як же гірко ми жили!..

Згодом родину покликав дядько з Гути. Він уже відбудував свій дім, а родичам віддав землянку поряд з його будинком. Із весни старші діти пішли пасти людський скот. А за це сільські чоловіки взялися відновлювати їхній дім. Так до зими й упорались. Коли село трохи ожило, люди стали гриби збирати, відкрилося п’ять грибоварень, на тому й жили.

Тоді ж під час війни від хвороб умерли Парасчини брат Миша і сестричка Варочка, їй і року не виповнилося, а Мишкові було чотири.

- Від батька ж за всю війну ми не отримали жодної вісточки, - згадує жінка. – Вже як війна скінчилася, нам люди розказали, що бачили його в одному селі під Черніговом. Тато змучений повертався додому, попросив у людей їсти, а тамтешній староста нагодував нашого батька захолодом. Йому б тоді хлібця чи картопельки, а не м’ясного, та, певно, доля в сердешного була така… Після того захолоду погано стало татові, так страждав, що й на стіни дрався… так і не дожив до ранку. Ми вже набагато пізніше змогли докладно усе дізнатися і відвідати батькову могилу. Мати сама нас виховувала, хай як важко їй було.

Багато хто в селі тоді залишився без батька, без господаря в домі. Та не зважаючи на те, що село горіло під час війни, люди не покидали своїх дворів, повідбудовувалися. А 1957 року усіх селян переселили. Бо поряд із селищем Десна будували військовий полігон. Тоді гутівчани й стали переселенцями. Майже усі вони виїхали із Потебневої Гути до Гламазд. Тут люди зайняли дві вулиці. Майже всі пішли працювати у місцевий колгосп. Так і Параска Іванівна все своє життя була колгоспницею.

89-річна козельчанка Галина Іллєнко про війну згадує неохоче. Більше любить розповідати про те, як співала в хорі при козелецькому будинку культури. Або як була нянечкою в дитячому садку – відпрацювала там більш ніж 40 років. Сама Галина Петрівна закінчила лише 4 класи, говорить, була «посередницею», на відміну від сестри-відмінниці. Але роботу свою любила, все життя любила і виховувала чужих дітей. А власних не було…

                  ^{Галина Іллєнко зараз та в молодості}

- Під час війни батько був на Донбасі, а ми, четверо дівчат, із матір’ю тут, у Козельці, - згадує жінка. Тепер вона уже стара і немічна, тож доглядає за Галиною Іллєнко соціальна працівниця Валентина Пищик, та племінниця Людмила навідується зі столиці. А в часи молодості Галина Петрівна була красунею, артисткою. – Тут недалечко від нас сідали німецькі літаки із ось такенними чорними хрестами… А ми ховалися по лісах із партизанами.

- Цей дім стоїть тут уже законних років сто, бо був збудований ще до народження Галини Петрівни її батьком. Тож вона справжня козельчанка, на відміну від сусідів, які поз’їжджалися пізніше із сусідніх сіл, - долучається до розмови Валентина Пищик. – Доки здоровіша була, вона мені багато чого розказувала, а тепер вже слабка дуже, важко їй говорити.

- Мати моя дуже віруючою була, молилася багато, тому в наш дім ніяка бомба і не влучила. Коли вражі літаки летіли, ми бігали ховатися у підвалі собору, так і рятувались від бомбувань. А матінка весь час ходила до церкви, хоча тоді це і заборонялося. І до сусідів носила паски пекти, бо у нас своєї печі не було, тільки груба. Тоді ці паски святить ходила аж у Сокирин… - продовжує після перепочинку Галина Петрівна. – А я як прожила? Та крутилося біля мене багато хлопців. Бувало, і билися за мене. Та я так заміж і не вийшла. Витішила сестрину дочку – Людочку. А тоді її, Людиних, дітей – Володимира і Світлану. Отака у мене доля.

- Шкодуєте про те, що так склалося?

У відповідь жінка лише похилила голову і мовчала. Мабуть, спогади нахлинули…

Ганна Самойленко