«Сьогодні прокинулася вранці й згадалося усе те горе… А як же на війні у мене мерзли руки і ноги!.. Й досі болять… та як же їм не боліти після всього?» Так почала свою розповідь 96-річна Глафіра Сапунова, яка нині мешкає у сина Олександра з невісткою Клавдією в Пушкарях Козелецької селищної ради.
Початок війни застав першокурсницю Глафіру на фізматі Московського педагогічного інституту. Студентів тоді зібрали, провели роз’яснювальну роботу з ними, після чого усі хлопці подалися в ополчення червоної армії. У 1941-му дівчат не забирали, а за рік ситуація змінилася і потрібними стали всі. Тож юна Глаша потрапила в зенітну артилерійську дивізію.
- Головним моїм завданням було розпізнавання літаків, далі цю інформацію телефоном я передавала у центр, - згадує жінка. – У мене був надзвичайно хороший командир Мєдвєдєв. Він нам усім тоді за батька був. Особливо піклувався про нас, дівчат. В той час серед військових були різні чоловіки й жінки. Тож наш командир попередив усіх: «Якщо хтось бодай пальцем дівчат зачепить – власноручно розстріляю!»
Біда об'єднує. У Глафіри Костянтинівни на війні було багато товаришів, та дружба надовго зав'язалась із Зоєю. Дівчата підтримували одна одну на фронті. Уже після лихоліть війни вони роз'їхались кожна в свій бік, та не перестали дружити. Листувалися, аж поки Зоя не переїхала до Німеччини, там її слід, на жаль, загубився.
- Пам’ятаю, як німці наступали на Москву, - продовжила Глафіра Сапунова. – Наші хлопці відбили наступ на столицю, та якими зусиллями!.. А ось після Сталінграду нас уже не бомбили. Бої були, але вже не такі запеклі. Не пощастило місту Ржев – наша армія відбивала його у ворога кілька разів. І все-таки відбили. За тим нас зібрав генерал армії. Він спілкувався із кожним солдатом окремо. Після нашої з ним розмови генерал сказав про мене: «Розумна дівчина!» Далі мене перевели до штабу, я стала обліковцем матеріальних цінностей. Так і минула війна.
У цей час після важких боїв до Москви дійшов острянин Сергій Сапунов. Їм судилося зустрітися у штабі. Для того, щоб Глафіру могли демобілізувати, їй треба було передати справи по штабу іншій людині. Керівництво посилало до неї на навчання різних чоловіків, та ніхто з них не міг до пуття взятися за діло. Коли ж на посаду прийшов Сергій, він на льоту хапав усе, що вона розповідала. Так, на роботі й у постійних клопотах вони непомітно закохалися один в одного. Чоловік не зміг так просто відпустити молоду дівчину, тому запропонував одружитися. Вона погодилась. Весілля відгуляли 7 листопада 1945 року.
Залишатися в столиці ставало нестерпно для Сергія – дуже тягло додому, в Остер на Чернігівщину. Але вмовити дружину виявилося непросто. Та де ж їй було дітися, Глафіра уже й не мислила себе без чоловіка, тому погодилася на переїзд. Первісток Володимир народився уже в Острі. За два роки після нього, у 48-му, на світ з'явився ще один продовжувач роду Сапунових – Олександр.
- Не легко довелося матері на Чернігівській землі, вона ж звикла до іншого життя, міського, а у нас тут все просто, без вигод, - розповідає невістка Глафіри Костянтинівни Клавдія Андріївна. – Згодом вона таки отримала диплом педагога в Чернігівському педінституті. Все життя навчала дітей, саме так, як і мріяла в молодості. А батько працював на різних посадах, здебільшого керівних – був начальником відділу культури в Острі, довгий час керував ковбасним цехом. Він помер давно, уже 21 рік тому. Спочатку мати жила сама, а 8 років тому ми зрозуміли, що їй важко справлятися із домашніми клопотами і забрали її до себе.
Багато кому війна скалічила долі, обірвала життя. Та прагненням Глафіри Костянтинівни, її дівочим мріям не змогла завадити навіть війна. Незламна воля допомагає їй і досі – долати роки, нести історію нащадкам. І хоча ветеранів Другої Світової війни залишилося зовсім небагато, та щороку Козелецька громада вшановує їх увагою та подарунками до свята – Дня перемоги.
Ганна Самойленко
Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International License, якщо не зазначено інше