Козелецька селищна рада

...узяло півтора року тому подружжя Ворчакових із Шуляків Козелецького району. «Ну і що тут дивного?» – скажете ви. А те, що бути опікунською сім’єю 37-річні Юлія і Захар ніколи не планували, а таке важливе і складне рішення прийняли за лічені хвилини. І головне – жодного разу про це не пошкодували. Як і їхня названа дочка Оля.

 ***

Смерть батька, загибель у вогні двох молодших братиків і самогубство матері – за своє недовге життя 15-річна Оля Томилець із Гладкого Козелецького району пережила стільки горя, що важко й уявити.

Олина мама Світлана виховувалася в інтернаті, тож часто через брак родинного виховання не могла дати ради своїй багатодітній сім’ї. Разом із чоловіком Дмитром вона ростила трьох дітей – старшу дочку Валю, середню Олю і молодшого сина Андрійка. Та згодом шляхи батьків розійшлися – Дмитро пішов від Свєти до іншої жінки, вона ж народила ще одного сина Степана від односельця, з яким разом не жила.

Перша трагедія у родині Томилець сталася у 2011-му. 14 лютого Дмитро прийшов провідати дітей, у будинку колишньої дружини заснув і... не прокинувся. Лікарі констатували – смерть настала внаслідок серцевої недостатності. Для дітей ця втрата стала справжнім шоком – хоч батько з ними вже давно не жив, вони часто проводили час разом і дуже його любили. Та, як виявилося, це був лише початок їхньої «горьової стежини»... У 2012-му на Різдво до Світлани приїхав рідний брат Сашко із Козельця. Здавалося б, тільки й святкувати в родинному колі. Та брат був не в настрої, скаржився Свєті на нелегку долю – у справах йому не щастило, а тут ще й дружина покинула. 7 січня Сашко крадькома заліз на горище і повісився. Як би грубо це не звучало, горювала родина недовго – на них уже насувалася чергова трагедія. 3 березня того ж року Світлана разом із Валею й Олею вийшла до шкільного автобуса (дівчата вчилися в Лемешівській школі), малеча залишилася вдома дивитися телевізор. Коли за півгодини жінка повернулася, то побачила, що її будинок палає, а сусіди усіма можливими способами намагаються загасити вогонь. Свєта спробувала заскочити в хату, щоб витягти звідти дітей, та полум’я і ядучий дим валили з усіх вікон і дверей. І хоч козелецькі пожежники прибули дуже швидко, врятувати малюків їм не вдалося – і 4-річний Андрійко, і півторарічний Стьопа згоріли живцем. Еменесники припустили, що причиною загоряння став старенький ламповий телевізор, який дивилися діти, – через закорочення проводки він спалахнув. На похороні своїх дітей Свєта, яку медики напоїли заспокойливим, була неначе у трансі: з її очей нескінченним потоком лилися сльози, а губи шепотіли: «Я ж хотіла в хату зайти, щоб малих забрати, та не вийшло... нічого не вийшло – дим, вогонь...»

Разом із дочками Світлану відправили в Козелецьку районну лікарню, потім якийсь час вони жили в реабілітаційному центрі. Врешті-решт сільрада знайшла для погорільців новий будинок і переполовинена родина оселися в ньому. Життя налагоджувалося, та Світлана не змогла пережити останньої трагедії, постійно прокручувала в голові кожну хвилину того горезвісного дня, звинувачувала себе, що залишила дітей без нагляду і час від часу почала  прикладатися до чарки. Тримали на цьому світі жінку лише дочки. Але також недовго...

– Ввечері 13 січня минулого року, коли діти саме почали ходити з щедрівками, мені зателефонувала голова Патютинської сільради (до неї відноситься Гладке. – Авт.) і сказала, що Світлана Томилець повісилася. Разом із муніципальною вартою ми одразу ж виїхали у Гладке, – згадує начальник відділу соціального захисту населення Козелецької селищної ради Валентина Сікачова. – Що сказати – це був справжній жах! Дівчатка були вдома, а мама висіла на мотузці на сволоку в кімнаті. Якийсь сусід – знайомий Світлани – запропонував забрати їх до себе, проте я категорично відмовила: «Діти поїдуть зі мною!» і забрала їх у Козелець. Із Валею було простіше – після 9-го класу вона пішла навчатися в технікум, тож жила окремо, додому приїжджала лише на канікули, а ось що робити з Олею? Якийсь час вона мала пробути у лікарні, потім ми перемістили б її в реабілітаційний центр, але там можна перебувати не більш ніж 9 місяців. І що далі? Інтернат? Спочатку я сподівалася знайти когось із рідних. У дівчат є хороша тітка Тетяна, але стати опікуном для двох дітей вона, на жаль, не могла за законом – не дозволяли норми житлової площі. Я уже була налаштована шукати для Олі родину, хоч і знала, що це буде непросто, аж доля розпорядилася усім сама...

***

15 січня Лемешівська загальноосвітня школа наповнилася гамором і сміхом – після канікул сюди повернулося сім десятків школярів. У 8-му класі ці веселощі одразу ж і пропали – вчителька повідомила, що в сім’ї їхньої однокласниці Олі Томилець сталася трагедія, відтепер Оля – кругла сирота і навчатися в Лемешівській школі вже не буде. У класі з Олею дружили всі, тож сумна звістка вразила кожного. Найбільше ж найкращу подругу дівчинки Дашу. Того дня зі школи Даша повернулася у сльозах – попри гіркий клубок, який стояв у горлі, розповіла батькам про незавидну долю своєї подруги. Юлія із Захаром лише переглянулися.

– Може з’їздимо зранку у школу чи ще куди там треба? Ну як це дитина посеред року покине школу? – першою почала розмову Юля. – Ми ж можемо забрати її до себе хоча б до кінця навчального року?

Захар погодився без вагань. Наступного дня обоє були в соціальній службі.

– Ви тільки уявіть, зранку 16 січня з’являються Захар і Юля і кажуть, що готові забрати Олю до себе. Сказати, що я була здивована, нічого не сказати. Почала розповідати, наскільки це ризиковано – дитина доросла, хто знає, чи зійдуться за характерами, а в них, окрім Даші, ще молодша Ярослава є (6 років. – Авт.). Не хотілося, щоб молоді люди і самі «обпеклися» і дитину-сироту ранили. Тож лякала їх, як могла, – сміється Валентина Захарівна. – Але побачила їхні палаючі очі і зрозуміла – вони настроєні серйозно. Тоді вже витягла останній аргумент – через те, що будинок не в їхній власності (Ворчакові купили хату, проте оформити її на себе ще не встигли. – Авт.), прийомну сім’ю ми оформити не зможемо. Хіба опікунську, та й то за певних умов, а отже найближчим часом гроші на дитину вони не отримають. Юля на це лише очима кліпнула:  «Які гроші? За це ще й платять? Нам нічого не треба, ми працюємо». Останні сумніви зникли...

– Чесно кажучи, тоді ми не думали, ані про гроші, ані про труднощі. Важко було дивитися на пригнічену Дашу, важко було уявляти, як дитину, яку ми знали, не сьогодні-завтра відправлять в інтернат, – долучається до розмови Захар. – При цьому наше рішення не було якимось вже непродуманим. Ідея забрати Олю до себе якось одночасно визріла і в моїй, і в Юлиній голові. Тож нікому не довелося нікого умовляти чи доводити правильність цього рішення. 

Після цього почався довгий і нудний процес оформлення документів, проходження медкомісій і курсів.

– Здавалося, що все так просто. Виявив бажання – забрав дитину, та ці папірці... Якби не Валентина Захарівна, ми, напевно, ніколи не змогли б їх зібрати, – хитає головою Юля. – Добре, що хоч забрати Олю нам дозволили одразу.

***

Зараз Ворчакові цілими днями у клопотах – розширяють свою домівку. У вільний від роботи час Захар добудовує хату, Юля займається ремонтними роботами, а Оля з Дашею радо їй допомагають. 

– Хата невелика, а в нас тепер аж три дочки. Кожній потрібен свій особистий простір, – посміхається Захар.

Поки що старші дівчата ділять одну кімнату на двох, Яся – у кімнаті з батьками. Тиха Оля, яка під час нашої розмови лише посміхалася, зізнається:

– Та зараз мені і краще, що поряд є Даша. Боюся спати в кімнаті одна. Хоч «це» трапилося і не тут, лячно. Бачте, як воно... Спочатку тато, потім братики, а тепер і мама... Зайшла з вулиці в хату, а Валя каже, що мама... – Оля замовкає. З її очей починають котитися сльози. – Навіщо вона це зробила? Ми ж її любили!

А трохи заспокоївшись, розповідає:

– Знаєте, як я зраділа, коли Даша подзвонила мені і сказала, що житиму з ними! Я ж лежала у тій лікарні і постійно думала: «Що ж буде далі?» Страшно йти в інтернат! А тепер у мене є сім’я. Думаю, що, коли виросту і піду в самостійне життя, все одно буду повертатися сюди – ця родина мене любить і я їх теж. А мама... Мама завжди буде в моєму серці.

 Катерина ДРОЗДОВА, "Гарт"

с. Шуляки Козелецького району – смт. Козелець.