Козелецька селищна рада

Її життя – це калейдоскоп подій. Кольори в ньому переплітаються з відтінками, здебільшого світлими. Та нині козельчанка Людмила Кононенко – успішна, гарна, впевнена у собі та в завтрашньому дні жінка. Значну частину свого життя вона присвятила навчанню та вихованню дітей. Каже, пішла материними стопами. Але спробувала і батькового фаху (він пропрацював усе життя фельдшером), навіть мріяла колись стати хірургом. До лікаря все ж не дотяглася, а лишатися медсестрою для неї було замало, тому й направила всі свої зусилля на освітянську сферу.

- Андліївна, на лучки! – з такими словами до завідуючої Скрипчинським дитсадком Людмили Кононенко підбігло дрібненьке хлопча й одразу ж всілося їй на коліна. Вона ніжно погладила його по голівці й продовжила розповідати про свої життєві перипетії. За хвилину малюк зісковзнув з рук й сказав, що хоче на заняття. Людмила Андріївна погладила його по спинці, підправила на дитині сорочечку і відпустила. «Діти почувають себе вільно, наче вдома – це так незвично бачити», - зауважила подумки я.

Із нашої довгої розмови з Людмилою Андріївною, я зрозуміла, що стати працівницею освіти – її доля і покликання. Але в молоді роки вона хотіла бути лікарем, щоб таким чином допомагати людям, адже завжди пишалася батьком, який надавав медичну допомогу всім односельцям. Тоді здавалося, що лікувальна справа – найнеобхідніша.

- Про мамину роботу добре запам’яталися її слова: «Діти, я ж не могла прийти додому раніше, бо з хлопцями розучувала випускний вальс. А їм же так не вдавалися танці!..» Тому і вважала вчительський фах запасним варіантом, - розказала Людмила Кононенко. – Відпрацювавши 4 роки в поліклініці медсестрою, вирішила вступати в медичний інститут, але не склала іспити – трошечки не вистачило балів для вступу. Сидіти на тому ж місці вже не могла, для мене тоді цього було замало. Тому подалася в Ніжин на факультет української мови та літератури, який 1980 року закінчила.

 Батьки Людмили мешкали в Лемешах, а вона на той час вже вийшла заміж і купила кооперативну квартиру в Козельці. До того ж молода родина виховували двох дочок – Світлану і Тетяну. Перший освітянський досвід новоспечена вчителька отримала в Бобруйківській школі. За 4 роки її, як гарного спеціаліста, запросили в колись рідні Лемеші (тепер жінці треба було їздити на роботу з Козельця). Свої ж доньки починали шкільне навчання в Козельці, а закінчували теж у Лемешах – так Людмилі було легше, бо допомагали батьки. Сама вона і в Лемешівській школі не залишилася надовго – я підозрюю, що цифра 4 відігравала певну магічну роль в долі жінки – тож за 4 роки її вже призначили директором Скрипчинської школи. На цьому місці вона затрималася найдовше – 7 разів по 4 роки! І головне – їй вдалося створити в закладі родинну атмосферу. Цього року Скрипчинська ЗОШ святкує свій ювілей – 50 років! Людмила Андріївна була очільницею в ній найдовше. І зараз вона працює в стінах рідного закладу, хоча й займає посаду завідуючої Скрипчинського закладу дошкільної освіти, бо сам садок знаходиться в приміщенні школи – в тому вся фішка.

- Від початку моєї роботи в цій школі я хотіла налагодити щирі й добрі стосунки в учительському колективі, - продовжила моя співрозмовниця. – Нині вже багато років поспіль про заклад говорять винятково «школа-родина». Дійсно, так і є.

- А що треба було, щоб досягти такого поважного звання?

- На мою думку, треба було згуртувати вчителів, учнів та батьків. Працюючи у школі, ми влаштовували всі заходи у формі інтерактиву – це коли всі залучені до того, що відбувається. До позакласних заходів ретельно готувалися не лише діти, а й спільно з ними вчителі. Різні ігри ми проводили для школярів з їхніми батьками – вони ставали у команди й змагалися між собою. Це допомагало мамам і татам більше зблизитися із власними дітьми, а також разом бути залученими до шкільного життя. А ще згадую, як гарно ми співали зі Світланою Однолько, вона тоді працювала Скрипчинським сільським головою. Теж завжди активно брала участь у культурно-масових заходах. Школярі ж наші з усіх учителів найбільше любили брати в свою команду мого чоловіка Василя Анатолійовича – він і співав, і танцював, і актором виступав.

Важкими видалися 90-ті роки для всієї сім’ї пані Людмили. Були часи, коли, не зважаючи на причетність до інтелігенції, жінка хапалася за всяку роботу, за яку бодай щось платили – гроші, продукти чи речі. Бо чесно заробленої зарплатні не віддавали місяцями. Стали приходити думки поїхати за кордон на заробітки. І поки Людмила тільки розмірковувала про це, молодша дочка Тетяна разом з групою друзів-студентів поїхала у Німеччину, а звідти у Португалію. Працювала посудомийкою в кафе. Влаштувалася на місці, розвідала обстановку і покликала до себе сестру.

- Нині моя Танечка працює заступником директора в будівельній фірмі, а Світланка пройшла шлях від офіціантки до директора бару із 240 підлеглими, - розповіла Людмила Андріївна. – І хоча обидві дочки закінчували педагогічні вузи – Свєта ніжинський, а Таня чернігівський – та за фахом не працюють, кожна знайшла те, що їй ближче до душі. Спочатку дівчата думали заробити гроші й повернутися додому, але так звикли до іншого життя, що лишилися за кордоном. Там живуть і мої онуки – 24-річна Ангеліна, 23-річна Кароліна (це Світланині діти) й 12-річний Антоніо та 6-річна Настенька (Танині).

Пані Людмила приїздить до дітей в гості так часто, як може. Отримавши пенсію за вислугою років, залишила посаду директора школи, щоб няньчити власних онуків. Та коли нинішній староста Скрипчинського старостинського округу Сергій Гатченко попросив Людмилу Кононенко попрацювати у садочку на «декретному» місці, неочікувано для самої себе погодилася. Так і працює вже 2 роки. Чи стануть вони черговою «4»? Побачимо. А поки що Людмила Андріївна впроваджує інноваційні методики в дошкільній освіті Скрипчина (наприклад, «Впевнений старт» для дошкільнят), чаює з батьками на зборах, співає з вихованцями англійською ніби так і треба, а ще любить їх, мов рідних. З такими якостями і характером – чого ж вдома ховатися?!

Ганна Самойленко