Козелецька селищна рада

Подаємо цикл матеріалів Сніжани Божок про наших земляків-героїв.

Під захистом «Апостола»

 Будинок атовця Олександра Матюшка у селі Лемеші, яке  лежить на трасі Київ-Чернігів, знайти дуже легко. Здалеку видно жовто-блакитний стяг, що майорить над високим парканом. У дворі нас зустрічає півторарічна господиня Яринка. Вона із серії «післявоєнного бебі-буму», жартує Олександр, запрошуючи нас до вітальні.

«Коли наш батальйон повернувся додому, через дев’ять місяців у родинах побратимів почався справжній бебі-бум. Наша сім’я не виняток. Бо тільки на війні розумієш ціну життя. Розумієш, що твоя родина, твої діти – то найбільший скарб, який може бути у житті. Справжня Божа благодать!», - наголошує наш герой.

Градус відповідальності

...На війні у кожного своя місія. І позивні у хлопців зовсім невипадкові. Про загострене почуття справедливості в Олександра може розповісти ледь не кожен боєць із 13-го батальйону «Чернігів». Тож недарма, його прозвали «Апостолом». Чоловік із Сіверського села ніколи не боявся ставати на захист солдат, хоч і був звичайним командиром інженерного відділення, у підпорядкуванні якого було лише семеро хлопців. Та він дбав про всіх бійців. Вибивав для них відпустки, заробітну платню, домігся того, аби багатодітні батьки склали рапорт і поїхали до своїх сімей... Він і сам з великої багатодітної родини – десята дитина! Тому, мабуть, як ніхто знає, що дуже важливо, щоб у сім’ї був батько. А ще взаємодопомога і підтримка.

Станиця Луганська, Дебальцеве – сторінки життя Олександра Матюшка, які не стрираються з пам’яті. Та він і не намагається їх забути, бо це вагома частина його життя, хоч і гірка... та має право на існування.

«Сашко наша опора, підтримка, надійне плече. Він завжди активний, енергійний, справедливий і оптимістичний. У нього нерви міцні, як канат. Він не соромиться боротися за правду. Повернувшись на мирну землю, він продовжує свою місію. Завдяки йому в Козельці врешті-решт встановили пам’ятник загиблим атовцям. Це його рук справа», - не приховує заслуг чоловіка дружина Наталя.

Містичне 13 – стало щасливим

«Під час другої хвилі мобілізації на наше село прийшло дванадцять повісток, - пригадує Олександр. - Ніхто не відмазувався, всі пішли до військкомату. Місцем дислокації став 169 навчальний центр сухопутних військ «Десна». Розмістили нас у тринадцятій казармі. Ми з моїм товаришем Романом почали сміятися, бо обоє народилися тринадцятого числа. Всі на нас дивилися здивовано, з непорозумінням. Та коли виявилося, що воюватимемо у 13-му батальйоні, то вже й хлопці почали жартувати. А я одразу сказав: ця магічна цифра нас оберігатиме і обов’язково стане для нас щаливою. Так і вийшло. Адже пройшовши через гарячі точки, ми повернулися до своїх родин живі й при здоровому глузді».

Після двотижневої військової підготовки особовий склад 13-го батальйону «Чернігів-1» відправили нібито на кордон у Новгород-Сіверський район пильнувати ситуацію. Планувалося, що територіальна оборона буде забезпечувати охорону прикордонних районів Чернігівщини. Та вранці 9 травня, коли всі готувалися святкувати День Перемоги, 13-ий БТрО трьома колонами висунувся на Луганщину.

«Говорили лишень, що їдемо кордон охороняти. Добралися до Ніжина. Ніхто не здогадувався, куди їдемо... Хоча всі розуміли, що Новгород в іншій стороні. До останнього вірили, що то якісь військові секретні маневри. Та вже під Полтавою перестали сумніватися, зрозумівши, що шлях лежить на Схід. Половина техніки тяглась на тросах, частина – колгоспна добита. Дорогою до Луганської області довелося лишити вісім одиниць суцільного металобрухту. Ось вам і повна готовність», - не стримує свого невдоволення мій співбесідник.  

Олександр за освітою технік-механік, тому одразу зрозумів, що на війні більше доведеться ремонтувати, ніж стріляти.

Сон на гранатах

«Останньою зупинкою була Балаклія. Ночували під відкритим небом. Хто де бачив там і спав. Сухпайків нам ніхто не видав, отож їли те, що з дому взяли. Повечеряли, заліз на газон, вмостився на якихось ящиках. Вже в напівсонному стані питаю товариша, мовляв, Юла, а на чому це ми спимо? А він мені: на чому, на чому? На гранатах. Краще б не питав, бо сон відтоді був геть не солодким», - посміхається чоловік.

За словами Олександра, дорогою до зони АТО мінялися не лише краєвиди, а й національні настрої українців. Якщо в Харківській області майже всі двори були розфарбовані в жовто-блакині кольри, а люди, які зустрічали військові колони кричали: «Хлопці тримайтесь! Ми з вами! Перемога за нами!». То вже в Луганській області час від часу доводилося натикатися на нецензурні вигуки й непристойні жести у бік українських солдат. Зупинився батальйон у Сватово – єдиному місті Луганської області, де жодного разу не піднімався російський прапор.  

Несення служби на опорних пунктах і охорона базового табору в цей час проходили відносно спокійно. На початку червня загибель капітана Олексія Коновалова, на жаль, відкрила рахунок 200-х 13-го БТрО.

З розширенням АТО значна частина Донбасу була звільнена від російських окупантів. Лінія фронту перемістилася на південь, ближче до Луганська. У зв’язку з цим базовий табір батальйону був переміщений в село Нижній Мінченок.

Звідти висувалися блок-пости і опорні пункти батальйону, які з середини липня періодично обстрілювали як з території Російської Федерації, так і з окупованої частини Луганської області. Першим активно був обстріляний один із прикордонних опорних пунктів. Постійно перебував під обстрілом блок-пост перед селищем Макарове Станично-Луганського району.

Контузило під... жінкою

Найактивніша фаза за перші півроку служби батальйону в АТО – звільнення від окупантів районного центру Станиці-Луганської і вихід до річки Сіверський Донець.

«До Дня Незалежності України ворог вирішив взяти Станицю Луганську. 18 серпня ми їхали до райцентру, хлопцям окопи робити. Добре, що нарили трохи ям, де не було асфальту, бо стільки б солдат полягло, страшно навіть уявити. Того дня і я отримав контузію. На в’їзді у місто там стоїть меморіал – жінка. Ми були якраз біля нього, коли влучив снаряд і його розбило. Оце каміння мене й накрило. Дуже зажало груди. Але я впоравя – виліз. Кажу хлопцям, що поряд, ходімо наших рятувати. А вони, мовляв, ти не бачиш, що робиться... Я кажу: як хочете, я без своїх нікуди не піду. Повернувся. Спочатку допомагав поранених носити, першу допомогу надавати, бо медики їхати відмовлялися. За кілька годин знайшов свого товариша з яким рили окопи – тракториста Олега. Він був поранений. Але, на щастя, все обійшлося. На оборону приїхав танк, кілька разів вистрелив і вогонь противника зупинився. Після повернення до табору нам з Олегом пропонували полежати в госпіталі, але ми відмовилися, бо треба було нести службу».

Цього злощасного дня в результаті масованих артилерійських ударів і обстрілу з усіх видів стрілецької зброї гарнізон втратив трьох бійців, понад два десятки військовослужбовців отримали поранення.

Відтоді батальйон перебував на «нульовій позначці» фронту і ніс службу на передньому краї до кінця вересня, доки їх змінили підрозділи 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Дебальцеве...

«З Луганської області вийшли 2 листопада. Поїхали в Гончарівськ, що неподалік Чернігова. Там нам дали три танки. Хлопці-танкісти самі розповідали, що один із них на полігоні навіть не зміг вистрелити, другий – не їхав і лише третій був на ходу. А наші командири красномовно звітували, що ми в повній бойовій готовності, - обурюється Олександр Матюшко. - 14 січня, після ротації, двома ешелонами ми вирушили з Чернігівського залізничного вокзалу. Нам сказали, що їдемо змінювати 43-ій батальйон. Проте ніхто не наважився сказати де це є. Ми в інтернет – Дебальцеве. Ви розумієте, що це таке приїхати в гарячу точку серед зими... Хлопці із 43-го батальйону ще три дні сиділи в бліндажах і окопах, доки передавали нам техніку, позиції, речі зібрали. Три ночі ми спали у відкритому полі. А вдень тупцювали з автоматами в руках».

19 січня 2015 року підрозділи 13-го ОМПБ нарешті зайняли визначені позиції на блок-постах і опорних пунктах. Вже на наступний день противник почав регулярні обстріли, з кожним днем ​​інтенсивність ворожого вогню наростала. Молотили артилерією, насипали дуже щільно. Не можна було голову підняти. Не давали спати цілодобово.

« Щоб не було панічних думок, ми щодня укріплювали надійніше бліндажі, зміцнювали позиції. Зима. Сніг і вітер, холод і одноманітний траншейний раціон. Наше завдання – надійний тил. В Луганській області нас обстрілювали лише вночі. Тут 24 години на добу».

Попередньо «обробляли» наших героїв «Градами» і мінометним вогнем, далі йшли танки, БТРи, БМП. У період з 29 по 31 січня у Вуглегірську і на прилеглих блокпостах розгорнулися запеклі бої з великим атакуючим угрупованням противника.

Ця битва стала найкровопролитнішою за всю історію військової частини – на полі бою смертю хоробрих полягли одинадцять військовослужбовців 13-го мотопіхотного. Тобто кожен десятий з вуглегірського гарнізону, основу якого становила перша мотопіхотна рота.

«Якби у Воглегірську була нормальна техніка, ніхто б його не взяв і не було б таких втрат, - запевняє мій співбесідник. - А ще серце холоне, як подивлюсь хто ходить в орденах і медалях. Звісно, я не про всіх кажу, але про більшість. На війні з окопів не вилазили, а тепер гордо носять відзнаки. Деякі командири взагалі тікали і не поверталися... Були й такі, що далі штабу не ходили. А хлопці, які стояли до останнього – звичайні наші трактористи, далекобійники, таксисти, вчителі й інженери... мовчки поїхали додому зі страшними спогадами про пекло кровопролитної війни. Добре, що живі. Їм не треба почестей. З таких простолюдів нагороджують лише тих, хто загинув. Посмертно... Через роки...».  

Війна поза фронтом

Солдатам доводиться воювати не лише на лінії вогню, але й поза нею, відстоюючи свої права. Про права бійців не забував звичайний сільський чоловік, який не має юридичної освіти і не ходить на роботу у краватці і з дипломатом. Олександр – будівельник, різноробочий. Його дружина Наталя -маляр-штукатур. Коли чоловік був на фронті, вона вдома в Інтернеті читала всі закони, що стосуються тих, хто воює і тих, хто вже має честь називатися учасником бойових дій. Читала і доповідала чоловіку. А він відстоював права солдат.

«Боротися за наші права я почав з перших місяців в АТО. У мене знайомий на той час був в першій танковій бригаді. Ми з ним час від часу спілкувалися. Дізнаюся, що там хлопці ходять у відпустки, а нам зась. Всі ми сімейні і хочемо побачити своїх. Та ніхто нас нікуди не відпускає. Я пішов добиватися. А вони мені, мовляв, нема такого закону. Ви на війні! Ну почекайте, війна війною... Вона може і п’ять років тривати, то що ми не маємо права родину побачити? Потім такий аргумент від керівництва: це ви поїдете і не повернетеся. Але ми дали слово і почали по черзі їздити додому на пару днів. У цивільному, щоб не було ніяких підозр і допитів. І всі верталися. Ми знали, що не можемо підвести один одного. Згодом, ухвалили закон про ротацію мобілізованих... Тоді таке: два місяці відслужили і за травень-червень отримали 300 гривень. Сором! А сім’ю за що годувати? Жінки звонять плачуть, що робити, мовляв, корову, свиней треба продавати... нема чим ні худобу, ні дітей годувати. Я й тут почав протестувати. Виявляється, нас просто дурили із зарплатою. Наступного місяця вже більше отримали – 800 гривень. Багато чого дружина підказувала. В Інтернеті вичитає і телефонує, мовляв, так і так... Якраз ухвалили закон: у кого троє і більше дітей мають право написати рапорт. Я до начальства, а вони мені: нам не було вказівок. Кажу, які вказівки? Закон вже надрукували в газеті, значить, будь-ласка, дотримуйтеся. Словом, скандалив, добивався і таки добився. Я хоч і не багатодітний батько, та хлопці мені красно дякували. Не всі багатодітні склали рапорт, але частина таки поїхала до своїх дітей. Все має бути справедливо!», - наголосив Олександр.

... Сьогодні Олександр – щасливий батько двох дівчат. Працює, як і працював – будівельником, частіше плиточником. З меншенькою Яринкою інколи «сидить в декреті», як він сам це називає. Так трапляється, коли дружина йде підзаробити копійку. Ніхто не повірить, що цей простий і життєрадісний чоловік - фронтовик з бойовим досвідом. Він вірить у нашу перемогу і завжди каже: «Прорвемося!».

Хочеться вірити, що у наш складний час, нагороди знайдуть своїх героїв.

Сьогодні ми почуваємо себе вільними людьми, можемо сидіти за кавою в кафе, зустрічатися з рідними, друзями, знайомими... В наших оселях є світло і тепло, діти мирно ходять до школи. Тож шануймо подвиг ветеранів неоголошеної війни, ветеранів локальних конфліктів і воїнів нової української армії. Час кожного запитати у себе: «А що ти зробив для своєї країни?!».

Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву бійця