Козелецька селищна рада

Продовжуємо цикл матеріалів Сніжани Божок про наших земляків-героїв.

Цього разу про нашого земляка з села Берлози Миколу Кусочкіна, котрий був миротворцем в Югославії. А потім, через 15 років, захищав нашу рідну землю на Донбасі від зазіхань нашого східного сусіда.

- Коля, про військову службу можеш забути назавжди... Хоча ти був би справжньою загадкою для снайпера, - виніс свій вердикт професор відомого столичного медзакладу 19-річному хлопцеві з невеличкого села Берлози, що на Козелеччині. – У тебе зміщення серця у праву сторону. А ще хронічний міокардит.

- А як же моя мрія стати військовим?, - перепитував парубок, сподіваючись, що лікар таки змилується над його діагнозом.

- Мріяти треба, але про здоров’я дбати насамперед.

... Цьогоріч йому стукне сорок. Він так і не став військовим. Та на його рахунку дві війни. У першій, югославській, він був у складі миротворчої місії. Друга війна застала на рідній землі. Тут і довелося не їжу мирному населенню доставляти, а стати командиром «сталевого монстра» і вести запеклі бої проти оскаженілого ворога. В умовах війни за країну і в спеку, і в негоду Микола Кусочкін був готовий стрибнути в бойову машину. Твердою бронею стояв на захисті Луганського аеропорту до отримання тяжкого поранення. Побратими нарікли його «Ящуром», бо Микола, мовляв, як отой вірус, доки з ніг не звалить – не заспокоїться.

Головне – зберегти життя людей

Миколу виховував вітчим, тож не дивно, що хлопець обрав стежину близької по духу людини. Закінчивши школу, став каменярем. У 90-ті роки парубкові зі звичайної сільської родини, важко було пробитися, щоб отримати престижний фах. А вправні руки – це завжди жива копійка у родину. Тож у дев’ятнадцять років Микола вже мав ІІІ розряд каменяра і їздив по всій Україні, куди запрошували молодого, але толкового майстра.

Коли юнакові виповнилося двадцять років він вирішив спробувати ще раз призватися до лав Збройних сил України. Цього разу, не дивлячись на діагноз, Миколу таки забрали в армію.

«У Десні пройшов учебку за фахом «Навідник гармати». Потім була строкова служба в Одесі, - розповідає Микола Володимирович. - А вже в 1999-му році перевели в 4-й спецполк. Там я й отримав звання сержанта і ступінь командира танка. Потім був у складі миротворчої місії в колишній Югославії. Перед нами стояло завдання – вчасно організувати евакуацію мирного населення, доставити їжу та воду. Було постійне відчуття біди й небезпеки, але діяти треба було швидко і в той же час зважено. Головне – зберегти життя людей».

Анна й Марія – головна подія

Повернувшись в Україну, солдат Микола Кусочкін не полишав надії стати військовим. Але на той час Збройні сили України переживали ненайкращі часи і професія військовослужбовця, на жаль, втрачала свою затребуваність. 

«Щось прогресує, щось деградує, а щось перебуває у процесі стагнації. Так і Збройні сили України з плином часу змінювалися у певний бік, - розмірковує мій співбесідник. - Власне, через таке недбале ставлення держави до своїх збройних сил, ми й отримали на початку 2014-го року ту картину, яку отримали: голу-босу-голодну армію, в якій не було чим заправити недорозпродані залишки військової техніки. Армію довелося відбудовувати заново, буквально на ходу...».

Повернувшись в рідне село, Микола й надалі працював каменярем. Невдовзі одружився. Дружина Наталія подарувала йому двох чудових дівчат Анну і Марію.

«Мої доньки – це моє все! Заради них готовий воювати. Заради них встав з ліжка після поранення. Заради них пішов би знову на війну, та, на жаль, списали, - дещо з іронією посміхається боєць. – Донька для батька – не просто дитина, донька для батька – надія єдина, як співається в пісні. А в мене їх дві. Тож я маю щастя в квадраті. Народження Анни і Марії – це були найзнаковіші події в моєму житті. Коли мене оперували після поранення моя меншенька йшла у перший клас. Так хотілося до неї на свято. Але я точно знав, що моя присутність на війні, так як і більшості батьків, дасть моїм дітям змогу ходити до школи під мирним небом».   

Екіпаж це сім’я, -

так про своїх хлопців каже наш Герой. Адже щодня вони разом їздили у самісіньке пекло – Луганський аеропорт. Щодня від кожного з них залежало, як мінімум, життя двох інших. Навідник Микола Бабич та механік-водій Сергій Кияниця стали рідними братами для Миколи Кусочкіна. На їхньому танку не залишилося живого місця – весь побитий осколками, прострелений у кількох місцях з гранатомета. Від вибуху снаряда перекосило башту. Але, на щастя, всі лишилися живі. І це найголовніше!

«Водити танк, знати його технічний стан, стежити за ним, обслуговувати - це ще не танкіст. Танкіст - це людина, яка вміє це усе і плюс ще воювати. А навички бойові вони тільки в бою приходять. У будь-яких інших ситуаціях ти їх ніяк не відточиш. На полігонах можна відточити сприяння з піхотою, з бронетанковими службами... А ось справжня війна - зовсім інша...».

Для танкіста Миколи вона почалася 2014-го. Їхав з Гончарівська по спеціалізації. Спочатку біля Миргорода у повній бойовій готовності хлопці охороняли авіабазу, а потім тих, хто мав хоч якесь відношення до бойових дій, відправили на Схід.

«Приїхали військові і роз’яснили нам ситуацію. Біля Луганського аеропорту на той час вже був мій товариш і земляк Саша Лоза. Тож я одразу погодився, бо знав, що там насправді коїться. Ми з хлопцями повернулися до Гончарівська, пройшли чотириденну підготовку на Т-64 БМ «Булат» нової модернізації. Обкатали техніку, отримали дев’ять машин і ешелонами рушили до Харкова, а звідти маршем на Луганськ».

Найважливішим стратегічним об’єктом початку літа 2014-го на Луганському напрямку був аеропорт. Для хлопців з 1-ї танкової – перші дні були досить вдалими, масовим вогнем неодноразово вдавалося розбити противника.

«Зайнявши свої позиції, ми взяли в полон шістнадцять сепарів. Спантеличені втратами терористи не могли прийти до тями певний час. Але через декілька днів артобстріли почастішали –сепартисти били з «Градів» з передмістя Луганська. Потім був штурм: терористи при підтримці шести танків, двох БМП та двох С9 «Нона» стріляли по позиціях десантників з відстані півтора-два кілометри. Ми почали готувати плацдарм. Переді мною стояла завдання -прикривати. Якось командир 30-ої окремої механізованої бригади Сергій Собко попросив нас допомогти витягнути поранених. Так, ще з двома БМП ми поїхали визволяти нашу розвідку. Закривши своїм бортом хлопців, які відтягували поранених, ми вели бій. Тоді я й отримав подяку від головнокомандуючого».

«Полювання» на ворога були регулярними. Навіть в той час, коли екіпаж Кусочкіна за наказом утримував проїзд під селищем Георгіївка. Після того, як 13 липня частина наших сил пробилася на підтримку до Луганського аеропорту, постало питання, що аеропорт потрібно забезпечувати вже сухопутним шляхом (до того часу він забезпечувався з повітря, але коли збили Ан-26, що скидав вантажі парашутним способом, цей шлях став недоступний – Авт.). Тоді наших «сталевих монстрів» почали використовувати для прикриття колон постачання.

«Добре пам’ятаю випадок, як ми рано-вранці приїхали трьома танками і нас навіть не помітили секретні пости. Тоді командир роти батальйону «Айдар» Ігор Лапін почав на мене насідати, переплутавши з якимось танкістом, який його покинув. Зрозумівши, що ми прийшли на підмогу, вибачився і поставив завдання за будь-яких обставин «закрити» сопло ворожому мінометнику, аби пропустити колони на Луганський аеропорт. Ми були постійно під прицільним вогнем. Кулі невпинно гупали по броні танка. Я час від часу виповзав на самий пагорб із біноклем, намагаючись роздивитися звідки йде вогонь. Коли зрозумів, ми вивернули гармату у потрібному напрямку, виїхали вгору, зробили два постріли і з’їхали вниз. Так нашому екіпажу вдалося влучили у бойовий комплект ворога. Почувся вибух, у небо піднялися клуби чорного диму... Після цього міномети з ближньої відстані нас перестали турбувати, а в основному била важка артелерія з Луганська».

Коли 128-ма  гірсько-піхотна бригада запросила допомоги, танкісти 1-ї окремої – поїхали до Луганського аеропорту, остаточний штурм якого був здійснений 31 серпня. Того злощасного дня командир «Булату» Микола Кусочкін отримав спочатку контузію, а за кілька годин був важко поранений...

«Ми з механіком вийшли з танка, аби відстежити, з якого боку ведеться обстріл. І неподалік від нас розірвалася міна. Ми обоє впали на землю. Очі засліпило, у вухах почало дзвеніти... Підвів голову, дивлюсь Сергій лежить. Я вхопив його, до танка дотягнув і в люк вниз головою... Він потім сміявся, мовляв, сепар, не вбив, так командир доб’є. Вже в танку зрозуміли, що обоє контужені – кров вухами пішла. Вирішили виходити на зв’язок – ніхто не відповів. Позивний на аеропорт теж мовчав. Почали відступати до восьмого блоку. По нас гатили з крупнокаліберної зброї. Коли висунувся з танка – останнє, що пам’ятаю, сильний удар по голові. Снаряд розірвався. Земля була і в очах, і в роті. Відкрив очі – поряд ще двоє солдат лежить. Почав повзти до них, зрозумів, що не відчуваю руки. Ледь діставшись хлопців, видихнув з полегшенням: живі. Так врешті-решт добиралися на одному танку шістнадцять солдат. А що найогидніше, телебачення показало, що танкісти 30-го серпня покинули позиції і почали відступати. Ну навіщо таку дезінформацію подавати, якщо і мій екіпаж, і деякі інші ще 31 серпня вели бій. І те, що я був поранений  в останній день літа підтверджує медичне заключення лікарів».

З Ігорем Лапіним (більш відомим на прізвисько Зола)

«Як тебе поранило? Ти ж у танку...»

У військовому госпіталі Миколу Кусочкіна прооперували, діставши три осколки. Один з яких вирвав чоловікові центральний променевий нерв правої руки і розірвав артерію.

«Ти з якого підрозділу? - питають у шпиталі. Танкіст, - відповідаю. А як тебе поранило – ти ж у танку, сміються з мене медики... І давай зі мною по черзі фотографуватися, мовляв, ти наш перший «трьохсотий» танкіст... Чомусь люди думають, якщо ти танкіст, то за війною ти спостерігаєш крізь якусь призму..., - дещо обурюється боєць. - Потім мене переправили у Харків. Там підійшов якийсь сивий чоловік, професор, мабуть, помацав руку і відправив мене у медичний бусік. Звідти прямісінько в Інститут нейрохірургії. Коли очухався – крапельниці, білі халати... Тут я вже дізнався, що руку мені врятували, але працюватиме вона максимум на 30%...».

Микола Кусочкін – веселий, жартівливий чоловік... Та в його посмішці затаївся якийсь ледь помітний сум. Біль в руці й досі дає про себе знати, але він це вміло приховує. Не приховує лише душевного болю за бойових товаришів – Романа Музику та Петра Мірошниченка.

«З ними разом призивався, з ними пройшов Луганськ... Найбільш боляче було в ті моменти, коли ти спілкуєшся з людиною, жартуєш, а через декілька годин дзвонять і кажуть, що він загинув… Спочатку не віриш, чекаєш до останнього підтвердження… Потім, коли воно приходить, – знову не віриш, доки не побачиш тіло… А потім сльози і важкий біль... Мене списали, розумними словами кажучи – танкіста Миколу Кусочкіна вилучено з лав військовослужбовців та зі списку військовозобов’язаних. Та нічим не вилучити і не списати отой біль за товаришів, які душу й тіло положили за нашу свободу...».

Сніжана БОЖОК,

фото автора та з архіву бійця