Козелецька селищна рада

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, людина вважається молодою аж до 45 років. Тому 28-річна Ірина Стадник зі своїм 34-річним чоловіком В’ячеславом, які мешкають у Ставиському Козелецької селищної ради, якраз і є молодими людьми.

І в той час, як в Італії в такому віці молодь лише починає замислюватися про самостійне (тобто окремо від батьків) життя чи про одруження, наші ставищани цього року святкуватимуть 10 річницю подружнього життя. Нині вони разом виховують чотирьох дітей, найстаршому з яких уже 17, а наймолодшій – всього 4 роки. І якщо ви зараз почали рахувати, в якому ж віці мала народити Ірина, маю вас зупинити, бо окрім двох власних дітей подружжя виховує двох прийомних – Іриних брата Олександра (йому-то і є 17 років) і сестричку Софію (10 років). Ось така незвична сім’я!

- Ми з чоловіком, можна сказати, типова сільська молодь – не ходимо по клубах чи дискотеках, а займаємось городами, господарством і звичайними домашніми справами, - говорить про себе Іра.

Ми зустрілися з нею в ставищанському продуктовому магазині, де вона працює продавчинею. Струнка, гарна дівчина, але чомусь мало посміхається. Виглядає навіть молодше своїх років. Вдягнена по-сучасному. Коли нашу розмову ненароком перебивали покупці, щоразу вибачалася і в першу чергу йшла обслуговувати людей.

- Моя свекруха, царство їй небесне, завжди мріяла про дочку, а народила двох хлопців. Тож коли я прийшла в їхню родину, прийняла справді як рідну. Я теж її дуже любила, та прожили ми разом лише два роки, потім вона померла, - розповідає далі Ірина. – Ми зі Славиком жили в хаті його батьків (там і зараз мешкає свекор) та потроху збирали гроші на власний дім. Лише перед самим Новим 2018 роком наша сім’я переїхала в цей будинок у Ставиському. Тут і молоді більше, і дітки в селі є, не те що у Блудшому (Стависького старостинського округу), де ми жили раніше. Оце, гадали, заживемо! 30 грудня ми переїхали сюди, 31-го відзначили день народження сина, тоді Новий рік… а 17 січня померла моя мама. Тож треба було забирати брата з сестрою. Ситуація була складна, адже ми живемо не багато. Та, на мій подив, нам узялися допомагати різні люди – і старости Стависького й Пилятина (я звідти родом), і спеціалісти соціальної служби та відділу соцзахисту, коли ми оформлювали опіку над дітьми й відповідні допомоги на них, і прості мешканці села. Грошову допомогу виділила і Козелецька селищна рада. Може, кого й не назвала, та я дуже вдячна усім!

Після чергового покупця в магазині цікавлюся, чим живе родина щодня, чи є у молодої мами хобі й чи вдається знаходити час на відпочинок поза межами дому.

- Живемо, мабуть, як і всі: дім-робота-господарство. Самі розумієте, стільки дітей в хаті. Брат Сашко навчається у Києві в училищі. То йому доводиться кожні вихідні торби складати. А з меншими – то уроки треба було вчить, тепер просто нагодувати-поприбирати-попрати. Але ви не думайте! Насправді я дуже люблю займатися хатніми справами, це і є моє хобі. Відпочиваємо ми не часто, та все ж буває, особливо, коли з кумами зберемося.

Під час розповіді про дітей очі у Ірини починали світитися. Здавалося, що їй зовсім не важко виховувати одразу чотирьох. І говорила вона про них із такою теплотою в голосі! За всю розмову не було жодної скарги на долю чи когось конкретного, тільки непідробна вдячність оточуючим її людям. Така жінка й через багато років, озираючись назад, не стане бідкатися на марно витрачений час, даремно згаяну молодість. Така людина буде гідним прикладом для багатьох.

Ганна Самойленко